Ульянов Юрій Володимирович

Факультет: «Обчислювальної техніки та інформатики»
Спеціальність: «Системне програмування»
Група: СП-01м
E-mail: ujicon@list.ru

Тема магістерської роботи:
«Розробка структури мережних криптографічних пристроїв на основі HDL та FPGA технологій»

Науковий керівник:
Зінченко Юрій Евгенович (доцент кафедри ЕОМ ДонНТУ)
E-mail: zinchenko@cs.donntu.ru

Про себе (головне):



Коротка біографія:

Дитинство

Народився 19 квітня 1984 року в місті Макіївці Донецької області. Хоча я і не пам'ятаю цієї світлої миті, але, за свідченнями очевидців, кричав як і решта всіх дітей, виражаючи таким чином свій категоричний протест докторам і акушеркам з приводу такого безцеремонного порушення спокою Моєї Світлості.
Але найбільш сумною обставиною, про яку я втім дізнався лише з часом, було те, що я виявився МОЛОДШИМ сином. Так, у мене вже був старший брат, який захищав мене від усіх охочих познущатися над маленькими і слабкими, але робив це лише для того, щоб потім звалити непосильну ношу «виховання» молодшого брата на свої плечі. Незабаром з'явилися і перші плоди «опіки» старшого брата - я в рекордно короткі терміни навчився відмінно ховатися, прикидатися сплячим, досить натурально симулювати симптоми епілепсії і променевої хвороби, а також надбав купу інших корисних навичок, необхідних для виживання в суворому світі однокімнатної квартири.
Мої батьки, як напевно і більшість батьків взагалі, виховували мене в сподіваннях, що з їх чаду в майбутньому вийде щось путнє - вони бідолахи тоді і не підозрювали, що я стану програмістом. Адже навколо було стільки прикладів для наслідування: Валерій Чкалов - легендарний льотчик, Юрій Гагарін - легендарний космонавт, Олексій Стаханов - легендарний шахтар, Джакомбо... Стоп! Цей, здається, з іншого списку. Як і Пушкін, я ріс в оточенні книг: на столі були книги, під столом - книги, на полицях - книги, в книжковій шафі - ага, вгадали, теж книги, загалом, куди не поглянь - самі тільки книги. Більшість з них я, правда, навіть не наважувався брати до рук, побоюючись переломів кінцівок і незгладимих психічних каліцтв.

Школа

І ось в 1990 році моє, донині таке безтурботне, дитинство було затьмарене ще однією подією, яка батьки, та і взагалі всі дорослі, чомусь називали ключовим - я став учнем першого класу ОШ I-III ступенів №60 Гірницького району міста Макіївки. Не знаю, що в цьому було ключового, але сум був жахливий - сидіти і по декілька годин на день виводити на сторінках зошити жахливі кривулі, роблячи це з таким виразом обличчя, неначе ти Ньютон, якому на голову тільки що впало яблуко, - шишка вже з'явилася, а закон тяжіння чомусь все одно не придумується.
Але після всіх тягот і позбавлень початкових класів школи, я таки навчився писати слова і числа, лічити про себе, підпалювати потрійний одеколон, плавити цукор в чайній ложці, правильно показувати фігу, їсти насіннячка зі шкорлупками і робити ще дуже багато потрібних і корисних речей. Отже в 1994 році, після закінчення четвертого класу ОШ №60 з відзнакою, мене було переведено до ОШ I-III ступенів №7 Кіровського району міста Макіївки.
У ОШ №7 тямущих дітей було багато, тому я майже відразу знайшов однодумців, які теж вважали, що навчання, - це, як відомо, світло, а значить на нім можна економити. Але строгі вчителі мабуть самі мали досвід подібної економії і абсолютно безкомпромісно зводили нанівець усі наші зусилля не зламати зуби об неподатливий граніт науки. Щоб уникнути повного краху нашого підприємства, довелося гризти той самий граніт, зображаючи якнайглибшу радість від такого «приємного в усіх сенсах» пізнавального процесу. Але і тут дечому я все ж таки навчився - майстерно списувати неправильні рішення зі шпаргалок, з ювелірною точністю виправляти лезом помилки в творах і диктантах, експромтом розповідати про нібито запаморочливі баталії середньовіччя, віртуозно читати напам'ять вірші з відкритої книги, влучно закидати портфелі однокласників в баскетбольне кільце, вправно робити дерев'яні свічники на токарному верстаті - в очах викладача по «праці» при цьому протягала така безвихідність, неначе я в його присутності перемолов на комбікорм усі яйця Фаберже.
Загалом отримавши неабиякий багаж знань і досвіду, достатній для переходу на наступний рівень гри під назвою «Життя», в 1999 році, після закінчення дев'ятого класу ОШ №7 з відзнакою, я був переведений до ліцей №1 з ОШ №61 Центрально-міського району міста Макіївки. З цієї миті викладачі почали лякати нас якимось примарним атестатом зрілості, кожного разу недоречно червоніючи у відповідь на жарти про цей нещасливий документ. Вчитися в ліцеї було важче - розумних людей там було значно більше. Також мінусом було те, що був відсутній командний дух – усі чомусь хотіли навчатися. В черговий раз заочно дякуючи братові за уміння виживати і пристосовуватися, я почав освоюватися в новому колективі. В принципі складнощів не виникало - обличчя у мене тоді було простіше, нерви - міцніші, а особливо вередливим у виборі кола спілкування я взагалі ніколи не був. В результаті я досить швидко порозумівся майже зі всіма товаришами за нещастям, в сенсі - з однокласниками. Хоча все ж таки залишалися і такі, які через природну інертність свого мислення вважали мене чужаком до самого випуску в 2001 році.

Університет

У 2001 році відгриміли останні бої випускних іспитів, і вийшовши відмінником з окопу 11-Б класу, я успішно витримав рейтингові випробування і став студентом спеціальності "Системне програмування" факультету "Обчислювальної техніки і інформатики" Донецького національного технічного університету. Тоді я був упевнений, що почалося довгождане безтурботне студентське життя. Мої наївні очікування були одразу ж розвіяні як дим за вітром.
Ви напевно думаєте, що зараз я скажу, що всі п'ять років навчання в університеті пролетіли для мене однією хвилиною, що я навіть не помітив як пройшли мої студентські роки, що я із задоволенням повчився б знову з першого курсу. Нічого подібного! І не вірте тому, хто буде таке говорити! Це були п'ять страшно довгих років безперервних лекцій, лабораторок, контрольних, модулів, сесій і інших «надзвичайно приємних дрібниць».
Викладачі в університеті вдало доповнювали ідилію студентського життя, роблячи все від них залежне, щоб підвищити рівень професійної грамотності студентів за рахунок скорочення вільного часу останніх. Не можна сказати, що студенти залишалися у боргу, всіма силами чинячи опір експансії знань на неосяжні простори свого мозку, проводячи його регулярні чищення хот-догами і промивання пивом. Сесії були дуже схожі на матчі з великого тенісу - студент літав між деканатом і викладачем, як м'яч між двома ракетками, іноді потрапляючи в «аут» - наказ про відрахування. Нерідко такі «матчі» затягувалися до наступної сесії. Але пройшли 4 курси і в 2005 році, у віці 21-го року, я виграв першу «війну з самим собою», закінчивши ДонНТУ і здобувши базову вищу освіту за напрямком підготовки "Комп'ютерна інженерія" і кваліфікацію бакалавра комп'ютерної інженерії.
В даний час продовжую навчання в магістратурі ДонНТУ за обраним напрямком підготовки для отримання кваліфікації магістра комп'ютерної інженерії.
Можливо, хтось думає, що в найближчому майбутньому я планую знайти відповідне місце роботи, влаштуватися на посаду з середнім окладом і пропрацювати наступні 30 років в очікуванні пенсії, сподіваючись на те, що наше чуйне керівництво на той час не вважатиме її економічним атавізмом, що заважає просуванню держави вперед і настанню «миру в усьому світі». Не дочекаєтеся!!! Мені абсолютно все одно, який буде розмір моєї зарплатні, скільки у мене буде вихідних на тиждень, коли у мене буде відпустка і чи буде вона взагалі - якщо моя робота буде для мене цікавою і поставлене переді мною завдання стане деяким викликом моєму образу мислення, то я зроблю все від мене залежне, щоб узяти цю висоту, тому що найп’янкіша перемога - це перемога над САМИМ СОБОЮ!!! Саме тому я не бачу сенсу будувати плани на більш-менш віддалене майбутнє в тому світі, де кожен подальший крок не залежить від того, в якому напрямку був зроблений попередній.